Збірна України у відборі на ЧС-2010 – розмінна монета у вирі інфляції

Збірна України у відборі на ЧС-2010 – розмінна монета у вирі інфляції

Двобій з греками опустив нас на землю… Хто б наважився  передбачити поразку на  своєму полі? Тільки ворог народу…

Андрій ШевченкоНу от і все, відвоювалися. Бажаючі можуть вийти на перон і помахати хустинками поїзду з написом «Греція – Південно-Африканська Республіка». Життя у черговий раз  промчало  повз збірну України, залишивши її за межами чемпіонату світу 2010 року.

Сміху мало, наша національна збірна з часу свого народження у 1992 році зазнала невдачі у  вже  сьомому  (!) відбірковому циклі чемпіонатів світу і Європи,  в активі лише одна-єдина участь  у фінальній частині  цих головних футбольних турнірів. Заради яких національні збірні, власне, й існують, маючи честь представляти  свої держави  з усіма їх високими символами – гербом, гімном, президентами у VIP-ложах.

Cучасна ринкова економіка призвела до того, що нині футболісти отримують найбільші гонорари саме за  виступи у клубних командах, проте вийти на поле у футболці  з гербом своєї країни є мрією для кожного з них (зрозуміло, якщо гравець відчуває себе хоч іноді громадянином, а не просто жителем на цій території, платником податків).   Клуби можна змінювати, збірну, як і Батьківщину, – ні. Клуби з’являються і зникають за різних обставин,  національна ж збірна пише свій літопис з покоління в покоління, вона є завжди -  як повітря твоєї Батьківщини.  Саме тому матчі національних збірних завжди мають інший сенс, інше надзавдання, ніж клубні...

Такі моралізаторські думки спали на думку після вчорашнього  матчу в  Донецьку, який не лише підбив підсумок відбіркового циклу до ЧС-2010, але й, певен, підвів риску під роботою на посаді головного тренера Олексія Михайличенка.

Можемо констатувати – за більш ніж півтора року йому не вдалося зробити команду, спроможну не те, що вирішувати великі завдання, виборювати місце під сонцем, але хоча б  показувати змістовну, осмислену гру.

Після матчу в Афінах,  після чергової нульової нічиєї команди Михайличенка чомусь подумалося: не дай Боже, побачити, як гратимуть наші за рахунку 0:1 чи 1:2. Адже  невисока результативність, невміння переламувати хід гри, грати впевнено і самодостатньо  стали  візитною карткою збірної України зразка 2008-09. 

Як почали з усього цього у матчі з білорусами у вересні 2008, так і закінчили тим самим учора. Треба було перемагати, забивати, а таке враження, що гравці не знають, як це робити, команда елементарно не зіграна, не має в арсеналі якихось банальних домашніх заготовок.

Майже після кожного матчу  головному тренерові доводилося  запевняти стурбовану  громадськість, мовляв, передовсім – надійність і стабільність, головне – забезпечити результат.

Ну, єдина поразка у 10 матчах групового турніру певною мірою стримувала потік критики на адресу збірної і, власне, до гри-відповіді з тими ж  білорусами  здавалося, що Михайличенко все-таки бачить більше і далі, ніж усі його опоненти.

У Мінську треба було вигравати, показувати результат, який виводив команду на чисте друге місце, у плей-офф. Проте замість цілком очікуваного біфштексу з кров’ю  нас «нагодували» такої манною кашею, що  спроможність шеф-кухаря зварити щось апетитне опинилася під веееликим сумнівом.

Ставало зрозумілим, що ця команда не вміє  вигравати  принципових матчів. Гра проти Англії стала винятком, який лише підтвердив сумний факт і який лише відтягнув оформлення остаточного вердикту. Його  уже не оскаржити у жодній інстанції.

Двобій з греками опустив нас на землю.  Нарікати можемо лише на самих себе, адже після жеребкування  стикових матчів здавалося, що нарешті, з четвертої спроби,  Україна подолає цей бар’єр. Всі прогнози фахівців, навіть букмекерські ставки були на нашому боці. Ну хто б наважився  передбачити поразку на  своєму полі? Тільки ворог народу… Але трапилося як у тому анекдоті: квитки взяли, а візу не отримали. Вийшли перемагати, а забити гол забули.

Агресивність і різноманіття в атаці, якого усі бажали нашій збірній, і цього разу були залишені  у роздягальні. Алієв і Ярмоленко номінально повинні були посилити гру в атаці, але це було все, на що спромігся Михайличенко, шукаючи аргументи  для перемоги у Донецьку. Ну, хіба що ще один режисерський хід  – заборонив Шеві виконувати штрафні. 

Отже, всі надії  у нападі покладалися на динамівське тріо: Шевченко - Мілевський - Алієв. Дивне поєднання, якщо врахувати, що  перші два атакують, переважно, з глибини поля, до всього Артем потрапив у психологічну тінь володаря «Золотого м’яча», а Олександр  не грає за основу свого клубу і має взагалі «дембельський» настрій.

Селезньов залишився розминатися, відповідно, яскраво вираженого форварда у нашої збірної так і не було.

Уже з перших  хвилин гри  на «Донбас-Арені»стало помітним, що греки зовсім не збираються відсиджуватися в обороні, і всі подібні прогнози щодо цього ґрунтувалися лише на нашій  доморощеній звичці подібним чином забезпечувати потрібний результат.

Елліни цілком кваліфіковано заходилися пресингувати господарів, відповідати ударом на удар. Шевченко небезпечно б’є по воротах, Алієв зі штрафного цілить у дальній кут, але і Салпінгідіс з Самарасом і Харістеасом завантажуть наш захист від краю до краю.    

Цього більш-менш паритетного протистояння нашій збірній вистачило хвилин на 30, до пропущеного м’яча. Грали зібрано, щільно, але достатньо було Тимощуку впустити у центрі поля Самараса, а Хачеріді –Салпінгідіса, як ситуація  стала катастрофічною для збірної України. 

0:1 і наша команда «попливла» як боксер після нокдауну.  Знову елементарні помилки при передачах, невміння приборкати м’яч, вміло розпорядитися ним. Мілевський, по-моєму, зробив більше передач назад, у відкидку, ніж загострював гру, у Михалика м’яч не тримається в ногах.

Тайм завершується типовим ударом захисника у виконанні Кобіна. 

За 10 хвилин після відновлення гри на поле нарешті виходить Селезньов. Питається, а чому ж не випустити його одразу по перерві, на яке диво  вичікував Михайличенко?

Час спливає, а біля воріт греків нічого загрозливого  створити не вдається, гра вже йде за сценарієм Рехагеля.  Михайличенко робить ще дві заміни: Гай замість Михалика і Гусєв замість  Ярмоленка, проте вони не посилюють гру. Можна лише дивуватися з нестабільності того ж Ярмоленка – в Афінах він сам вийшов на заміну і був дуже корисним  у команді. Натомість у Донецьку довірили місце у старті і нічого видатного. Єдиний раз прорвався по флангу, обігрався з Шевченком, але  - лише офсайд.   

Греки уже міцно контролюють хід гри. Просто показово вони на 75-й хвилині  тримають м’яч, змушують українців вибивати  в аут, ще раз аут, потім на кутовий і знову подають з кута.

Рехагель таки прищепив грекам німецьку витримку. Кожен знає свій маневр, грає впевнено, з піднятою головою, відчуває партнера. Захищаються, але не бояться і вперед йти. Втрачають м’яч, але не дають суперникові розгорнутися у контратаку. Пригадується, так вміли «сушити» гру, утримувати потрібний результат  у кращих клубах Бундесліги, років 25 тому. Стара зброя не іржавіє, але прикро, що молоде покоління наших збірників так і не знайшло на це протиотрути.

Прогнозована навала теж вийшла неефективною. На навіси і простріли у штрафний майданчик гостей  просто не було кому відгукнутися, всі були десь позаду, всі грали другим номером, другим темпом. Нашими не було виграно, здається, жодної верхової передачі.

Цікаво, чого тепер варте, приміром,  передматчеве інтерв’ю Тимощука, коли він  заявляв, що у суперників єдина зброя -  стандартні положення, мовляв, за рахунок високих гравців греки нав’язують боротьбу. «Це єдине, чим може бути небезпечний противник», - казав Тимощук.

На жаль, греки виграли не лише верхову боротьбу, вони  переграли українців і за рахунок кращого контролю м’яча внизу. Пас - культура футболу, ця аксіома досі не засвоєна багатьма гравцями збірної України, на жаль.

Чи стане чергове фіаско національної збірної предметом серйозної розмови на рівні Федерації футболу, яка несе відповідальність за її виступи? Адже попереду ЄВРО-2012, де збірна України на правах господаря просто зобов’язана показати пристойний результат.

Зважаючи на останні перипетії навколо проведення матчу у Донецьку, на появу двох центрів впливу у нашому футбольному господарстві, на скандали з утворенням Прем’єр-ліги, доводиться робити прикрий висновок, що  сам футбол опинився у полоні розбрату, з’ясувань, хто в хаті господар. Це до добра, звісно,  не доводить.

Можна лише погодитися з Михайличенком, з його словами на   післяматчевій прес-конференції про те, що збірна «стала розмінною монетою». Таке враження, що ми грали не в Україні, а на нейтральному полі, сказав він, нарікаючи на напівпорожні  трибуни. Звичайно, винні в цьому і самі гравці з тренерами, але й функціонери різних рівнів, які повинні були створити атмосферу найбільшого сприяння збірній, також несуть свою частку відповідальності за кінцевий результат.

Олег Савицький

Фото - УНІАН

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter