Українці з білорусами зіграли 0:0 на користь хорватів

Українці з білорусами зіграли 0:0 на користь хорватів

Шевченка у другому таймі не було видно, він нагадав про себе, лише коли показав судді, що забув удома слуховий апарат... Фінальний свисток не застав наших в атаці...

У сусідів-білорусів настав час національної розваги – копання бульби, як пишуть тамтешні ЗМІ. До цієї сакральної події причетні не лише мешканці сіл, селищ, містечок, що зрозуміло, а й тисячі й тисячі міщан, які не втратили зв`язку з землею і вважають для себе «немагчимим», щоб цей клаптик землі був закинутим, «гуляв». У цей період всі базари в Білорусі, всі придорожні точки торгівлі заставлені відрами, мішками з національним продуктом №1 – всі вирощують, всі копають, всі продають.  Економічна ефективність такого всезагального процесу досить сумнівна, але - на те вони й існують національні традиції, щоб їх дотримуватися.

Так само і у загальному прагненні білорусів, чи принаймні місцевої навколоспортивної громадськості, побачити 9 вересня перемогу над збірною України, було мало раціо, більше емоцій, прагнень стрибнути вище голови. Шанси на участь у чемпіонаті світу втрачені, але втерти носа сусідам, взяти реванш за постійні невдачі у відбіркових матчах - заради цього варто постаратися.  

Пропрезидентська газета «Советская Белоруссия» акцентовано підводила читачів до такого висновку: «Матч у середу зі збірною України не матиме для нашої команди турнірного значення, і це тим більш прикро, якщо уважно придивитися до становища в інших відбіркових групах. Там команди, на місці яких повинні бути ми і які зовсім не переважають нас у класі, борються за вихід на чемпіонат світу. Збірні Латвії, Угорщині, Словаччини, Словенії, Північної Ірландії та Боснії і Герцеговини проводять прекрасний відбірковий цикл. Ми теж уміємо грати у футбол, проте класні матчі видаємо чомусь лише  раз на рік. А цього для потрапляння на чемпіонат світу дуже мало. Що ж, чекатимемо гри проти українців. Втрачати нам нічого, а перемогти необхідно. Хоча б для того, щоб узяти реванш за прикру поразку у першому матчі, коли єдиний м’яч у наші ворота залетів у  доданий арбітром час з  безглуздого пенальті. Яке дав, таке й взяв...».

У цьому ж ірраціональному ряді – і плакатики, які з’являлися біля кас стадіону «Динамо» у Мінську.  Гасло «Сала ў печ!» і зображення свині, розфарбованої у синьо-жовті кольори, над вогнищем не залишало сумнівів, що безвинна «жывёла» стала жертвою футбольного фанатизму. Добре, що далі цих  спроб розпалити пристрасті справа не пішла і «спір слов’ян поміж собою» цілком логічно зосередився в межах футбольного поля.

"Гра з хорватами показала, що білоруська збірна на досить гарному рівні, - сказав головний тренер збірної України О.Михайличенко напередодні гри. - З господарів знявся вантаж відповідальності за результат і це розкріпачить їх. Тут грають честолюбні гравці на чолі  з честолюбним тренером. У нас мотивація набагато більша, оскільки  ми продовжуємо боротьбу за друге місце. Це  буде матч з сильним суперником".

Можна погодитися з ним лише щодо характеристики команди Білорусі, а от про мотивацію нашої збірної… Тепер, після матчу, здається, що  тренер  видавав бажане за дійсне. На полі мінського стадіону «Динамо» в особі жовто-синіх ми не побачили команду, яка претендує на щось більше,  ніж  просто відбитися у конкретному матчі, яка бачить перед собою певні стратегічні рубежі. З такою грою не те, що розраховувати на пристойний виступ на чемпіонаті світу – 2010, а до плей-офф наближатися нічого.

З  перших же хвилин матчу наші впевнено віддали ініціативу господарям, почали задкувати, залишаючи оперативний простір червоно-зеленим. Швидким Глєбу і Кутузову цього тільки й треба було, вони одразу взяли важелі управління грою у свої руки. Закидування м’яча за спину захисників, забігання, паси у розріз – ці елементарні тактичні прийоми стали неначе незбагненним ребусом для наших гравців, які ніяк не могли міцно прихопити суперника.

Білоруси, над якими тяжів певний український комплекс - з шістьох матчів проти України вони перемогли лише в одному, та й то на товариському рівні – будь що прагнули подолати цю смугу невдач. 

Відповідно, вони не забарилися з ударами по воротах П’ятова. Забігаючи наперед, можемо констатувати з полегшенням, що наш голкіпер не припустився помилок і навіть врятував команду у кількох моментах. Якщо і називати найкращого серед українців у вчорашньому матчі, то П’ятова, безумовно, він перший претендент на це. Кульчій навіть спробував у першому таймі забити йому з центра поля, але ж це не Ачимович. Найближчим до успіху був Корніленко, який на 74 хв. у гострій атаці легко відірвався від Кучера і послав м’яча  у верхній кут воріт. П’ятов і тут не схибив.

Решта ж української збірної грала вчора в Мінську у що завгодно, але не у футбол. У регбі, наприклад.  Давно не бачив, щоб команда так по-регбійному розпочинала атаки, відаючи м’яча партнерові лише назад. Такі постійні відкидки свідчать або про небажання йти у боротьбу, в стик, або про невіру у свої сили, коли гравець боїться втратити контроль над м’ячем, не знає, що з ним робити.

Дійсно, команда грає так, як їй дозволяє суперник.

Подібна манера гри – крок уперед, два назад - аж ніяк не напружувала білорусів і вони досить легко переривали усі спроби українців провести ударну атаку і, відповідно, самі періодично «возили» наших захисників вздовж і поперек. Просто дивно було бачити, як хазяйнували білоруси, наприклад, на лівому фланзі нашої оборони, за який відповідав Кобін. Раз-по-раз йому закидають м’яча за спину, Калачов обходить його і так, і сяк. У першому таймі усе це відбувається прямо перед очима нашого головного тренера, але він залишається  спокійним, заміни не буде. Правоногий Кобін, судячи з усього, сподобався Михайличенку на лівому фланзі, навіть коли напрочуд незграбно вдарив по воротах Жевнова неробочою ж, лівою ногою…

Лише на 18 хв. збірній Україні вдалася гостра вилазка, проте Жевнов відбив два удари поспіль і тут же господарі відповіли виходом два проти одного. Обійшлося, але, як кажуть, осад залишився, стало зрозумілим, що це не наш день. Нумерологи не допоможуть.

Не допомогли і стандарти, не з Андоррою ж грали. Здається, жоден з багатьох кутових на ворота  білорусів не завершився влучним ударом. Так само змарнували наші і всі штрафні.

Перед матчем Мілевський обіцяв не падати зайве, але на штрафні розраховував очевидно, підставлявся  завчено, аж доки арбітр  перестав на це реагувати.

Другий тайм, попри всі наші сподівання, не приніс жодного зламу у гру. Навпаки, збірна України скинула оберти і іноді складалося таке враження, що грала на нічию. Навіть на традиційну навалу в кінці матчу не спромоглася.

І чого варті оті заяви деяких фахівців, що, мовляв, білоруси більше сил віддали у суботньому  матчі проти Хорватії, тому підсядуть у другому таймі, тут ми їх і дотиснемо. А ті взяли й не підсіли, як розкатували оборону гостей у 2-3 паси, так і розкатували надалі. Ніби Б.Штанге не знав, як за чотири дні відновити команду і не заганяти її на тренуваннях…

Скоріше, наша збірна виявилася неспроможною вести матч у нагнітальному ключі, пресингувати, не давати суперникові вільно розігрувати м’яч.

Та головне - не знайшлося у збірній справжнього лідера, здатного розбурхати команду, погнати її вперед, щоб вона тримала  суперника у постійній напрузі, змушувала його помилятися. Шевченка у другому таймі не було видно, він нагадав про себе, лише коли показав судді, що забув удома слуховий апарат і не чув свистка про глибокий офсайд. Тимощук зосередився на боротьбі проти Глєба, яку благополучно програв. Мілевський, який провів у цьому відбірковому  циклі п’ять матчів і забив лише Андоррі, учора показав свій звичний рівень і звично безрезультативний.

Фінальний свисток не застав наших в атаці.

Виходить, отой серпневий конфуз з турками 0:3, невиразні 2:1 проти казахстанців у себе вдома не були прикрими випадками. Виходить, нинішня збірна та її тренерський склад не знають, як перемагати тоді, коли це конче необхідно, не знають, що протиставити суперникові, який і сам може огризнутися.

Увесь здобуток збірної України з основними суперниками по 6-й групі: Англія – 1:2, Хорватія – 0:0 і 2:2, Білорусь – 1:0 і 0:0. Дуже посередньо, ні запасу очок, ні добре поставленої гри

Програш збірної Хорватії у Лондоні ще залишає нашій збірній шанси поборотися за друге місце у групі, пробитися до плей-офф. Але сама гра збірної, її нинішній  склад, що по прізвищах, що по лініях, тренерський рівень загалом у відбірковому циклі - ні, ніяк не залишає. 

Олег Савицький

Фото УНІАН

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter